. Збірка І.Франка "Зів'яле листя" » Електронні та мультимедійні засоби навчання » 10 клас
Shostak.ucoz.ua
Суббота, 17.11.2018, 22:03
ГлавнаяРегистрацияВход Приветствую Вас Гость | RSS

Меню сайта

Категории раздела
Тести з української літератури та літ.диктанти [1]
Разное [54]

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » Разное

Збірка І.Франка "Зів'яле листя" » Електронні та мультимедійні засоби навчання » 10 клас
Як почуєш вночі край свойого вікна... (Зб. "Зівяле листя", Другий жмуток, 1895р.)   
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко. 
 
За що, красавице, я так тебе люблю...
За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце тріпавсь в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: «Тут сповито
Живую душу в пелену тісну?»

Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається,— тоді глибокий сум
Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.
 
Ахматова переклала:
За что, красавица, я так тебя люблю,
Что сердце все стучит — мне самому на диво,
Когда поодаль ты проходишь горделиво?
За что горюю я, и мучусь, и терплю?

За твой ли гордый вид иль за красу твою,
Иль тайное, в очах таимое стыдливо
И шепчущее мне: «Души живой, правдивой
И в тесной пелене блистанье я ловлю ?»

Порою чудится, что та душа живая
Стремится вырваться — глубокая печаль
Нечаянно тогда лицо твое скрывает.

Мне для тебя в тот миг всего себя не жаль;
Но вдруг в твоих глазах насмешка, гордость, глум,
Я молча отхожу, и мой мутится ум. 
 
Так, ти одна моя правдивая любов...
Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший порив той, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба — ніколи не сповниться.
Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,
Коб віра сильная й могучая десниця.
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,—
Отак, красавице, і я тебе люблю. 
 
Якби знав я чари, що спиняють хмари...
Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними зміниться отрута!
То тебе би, мила, обдала їх сила,
Всі би в твоїм серці іскри погасила.
Всі думки й бажання за одним ударом.
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою істоту,
Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, -
Тільки мій там образ і ясніє й гріє...
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби був я лицар і мав панцир добрий,
І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,
Я би з перемоги вороги під ноги,
Що мені до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стіни,
Я побив би смоки, розметав руїни,
Я б здобув всі скарби, що їх криє море,
І до ніг би твоїх положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верії.
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,
Що співа і плаче, як біль серце тисне,
Що будуще бачить людське і народне,
А в сучаснім блудить, як дитя голодне,
Що із неба ловить зорі золотії,
Але до дівчини приступить не вміє, -
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живеє щастя з рук пустив без тями
І тепер, запізно, плаче і дуріє -
Фантастичні думи! Фантастичні мрії! 
 
 
Не знаю, що мене до тебе тягне...
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, - молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, -
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -
Лице твоє прийдеться донести. 



 
   Збірка «Зів'яле листя» — перлина не лише Фран­кової, а й світової інтимної лірики. Як кожен із по­дібних шедеврів, силою виразу загальнолюдських, «вічних» почуттів, височінню своїх етико-моральних принципів вона не може не хвилювати і сучасного читача і вже тому є сучасною в повному розумінні цього слова. 
     Відколи існує людина, існує кохання — чисте, бла­городне почуття. Ця вічна тема в літературі завжди мала найширший резонанс. Хто перелічить ті мистецькі шедеври, що створило людство, оспівуючи любов (лірика Данте, Петрарки, сонети Шекспіра тощо). Звертається до цієї теми й І. Франко — у поезії, прозі, драматургії.  
    М. Коцюбинський у своєму  рефераті «Іван Франко» так оцінив  збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу, чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв» .
    Говорити про збірку «Зів'яле листя», мабуть, най­важче в розумінні літературного аналізу. Цікаво, що твори, у ній уміщені, пов'язані з  особистим жит­тям письменника. У  книзі «Тричі мені явля­лася любов»  Роман Горак художньо осмислив цю сторону його життя . Трагічна любов Франка завдала страж­дань його романтичній і вразливій поетичній душі. На яких терезах можна виміряти їх зараз і хто може це зробити? Хоч і вразлива душа була у поета, успад­кована від простих селян — батька-матері, та таки на той час, коли мучився він коханням, припадає ство­рення багатьох літературних перлин, і то у різних жанрах, що вимагало певного відречення від особис­тих переживань.
     Отже, збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета.   
      Звичайно, автобіографічні мотиви у збірці посідають вагоме місце, але це не означає, що її героєм слід вбачати тільки самого Франка. Поет має право на  домисел, певні художні узагальнення.
     Ніжною, але безвольною є душа ліричного героя «Зів'ялого листя», що не може витримати пекельних мук нерозділеної любові, яка впилась у його серце пазурями фаталь­ного сфінкса й заслонила довколишній світ. 
      Певне, герой збірки, якби ожив, не зміг би побо­роти власне беззахисне і ніжне любляче серце — «Стелиться мені в безодню шлях...»
     Кружляють у тихому сумному осінньому повітрі листочки, на яких закарбовано подих провісниці су­ворої зими. І як апофеоз людських почуттів, трагедію нерозділеного кохання сприймаємо рядки:
В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю? («Епілог»)
     Чуйна і поетична душа ліричного героя, багата і буйна його фантазія. І любов його велика і сильна.
Та прецінь аж у гріб мені — се знаю —
Лице твоє прийдеться донести.
(«Не знаю, що мене до тебе тягне...»)
     Коли в першому «жмутку» переважають життєстверджуючі мотиви, то в другому вони слабнуть, а в третьому герой вже розуміє, що «стелиться... в безодню шлях» («Тричі мені являлася любов»). Альтруїзм героя, прагнення зробити все заради щастя коханої («Як почуєш вночі край свойого вікна...»), гіркота і біль вистражданого і неприйнятого кохання  вражати серця читачів. Але відчутно й те, що, крім любові до коханої, героєм керує і друга свята і велика любов — до Вітчизни, ненависть до її катів:
Не боюсь я царів-держилюдів,
Хоч у них є солдати й гармати...
(«Не боюсь я ні бога, ні біса...»)   
    Прекрасно це підмітив Коцюбинський: «Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного».
   Чимало поезій Франка із збірки «Зів'яле листя» мають народнопісенну основу. Серед них і поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?». 

Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара:
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.
Отінив, як хмара.
    У народній пісні червона калина здавна вважалась символом ді­вочої краси, ніжності, беззахисності, лагідності, стрункої грації («Та чи я в лузі не калина»). Дуб же — символом парубоцтва, сили, витривалості, чоловічої мужності («Де ж ти, дубе, ріс?»). Від народнопісен­ної традиції йде й Франко, трансформуючи її відпо­відно до нових соціальних умов.
   Звичайно, червона калина символізує не тільки молоду, ніжну, красиву дівчину, а дуб — сильного, витривалого парубка. Образи поезії входять у площину того середовища, в якому перебував автор. Калина — це ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях — заміжжя, сі­мейні турботи. Є в них і сміливість, і щедрість душі, і тонке артистичне світосприймання:
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
    Але для людського щастя цього замало. Бо на перешкоді стоїть тупа несхитність тогочасних сімей­них традицій, застій, плісень і рутинність, що пану­вали в Галичині. Доля Ольги Рошкевич, її сестри Михайлини підтверджують це. Був і світлий ро­зум, і бажання допомогти народові, і любов. Та не було сили вирватися з міщанського багна. Були жінки, які знаходили в собі сили протистояти мертвеч­чині, боротися на рівні з чоловіками за світлу зорю прийдешнього (Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Ганна Павлик, Уляна Кравченко), але їх було мало.
    Заклик до порушення старих, рутин­них узаконених сімейних і громадських традицій читається між рядками поезій. Жінка для Каме­няра — однодумець у боротьбі, а не тільки кохана (візьмемо для порівняння роман І. С. Тургенева «На­кануне»), згадаємо поезію «Осторога» («Ой не люби мене, дівчино!») І. Франка, його листи до Ольги Рошкевич.
      Поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?» по­будована в формі діалога, запитань, повторів, що йде від народнопісенної традиції. Не безвільність і покора, не примирення зі своїм безправним становищем повинні бути властивими жінці, бо пов'яне краса, загасне добре сяйво в очах, і буде в серці жити тільки жаль за втраченим і змар­нованим життям, бо будуть ворушити душу тільки сумні спомини...
      Поезія «Чого являєшся мені...» належить до шедев­рів інтимної лірики.
Цей надривно-зажурений вибух людського почуття 

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
     Справді чарівне враження справляє поезія. Ліричний герой у душевному сум'ятті. Його серце, сповнене великою і чистою любов'ю, страждає від нерозділеного кохання.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями...
   Милий образ не покидає зранену любов'ю душу, але це приносить лише страждання. І закономірно герой у хвилину такого болю запитує свою кохану:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, Сумні, 
 Немов криниці дно студене?
    Та немає відповіді, продовжується мука «довгими ночами», коли лише покусані до крові губи і нерво­вий хрускіт пальців можуть видати те, що заховане на дні серця. А, може, кохана хоч у сні приголубить, погляне ласкавими і добрими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в'яне, засиха», відпочине, відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя моло­дого!». Хай буде так! Хоч знає закоханий, що це ілю­зія, міраж, що вранці чарівний образ коханої зникне, як міфічна жар-птиця, та однак із тривожним биттям серця буде знову чекати наступної ночі...
     Цей вірш, за формою найбільш віддалений від фольклору, разом з тим внутрішньо тісно поєднаний з фольклорною інтимною лірикою (маються на увазі народні пісні про кохання).
     Поезія «Чого являєшся мені...» нагадує пушкінське «Я помню чудное мгновенье», а зрештою хіба можна провести паралелі, вдаватися до літературних ремінісценцій там, де мова йде про інтимну лірику, ко­хання — завжди таке однакове і різне?
     Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» має на­роднопісенну основу.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим жаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, — й сонця не хоче!
І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре,
Ти мої радощі, ти мое горе!
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
Ти моя радість, ти моє горе,
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
     Читаючи її, пригадуємо чудові перлини українського пісенного жанру — пісні про кохання («Ой ти, дівчино, горда та й пишна», «Взяв би я бандуру...», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці...», «Сонце низенько...», «Тече річка невеличка»), що за своїми мотивами близькі поезії Франка.
     Але «Ой ти, дівчино...» — твір цілком оригінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класичної інтимної лірики.
    Ліричний герой поезії в захопленні від краси коханої:
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
   Про свою милу юнак говорить з ніжністю, ласкою. Про це свідчать і зменшувально-пестливі суфікси (серденько, устонька). Очі любки, темні, мерехтливі й глибокі, як усіяне зорями весняне небо, запалили в серці юнака полум'я кохання. Та не тільки радощі приносить йому любов... Серденько коханої — «колю­че терня», слово деколи «остре, як бритва». Та за­сміється вона, гляне ласкаво і той «усміх... серце бен­тежить, як буря люта». І радощі, і горе приносить хлопцеві його палка любов. Мабуть, це закономірно: таке воно, юне кохання — і з трояндами, і з терном на шляху. Епітет «колюче терня», безперечно, бере свій по­чаток з народної пісні, де терен був завжди символом перешкод на шляху до щастя (пісня «Цвіте терен» та інші).    
      Вірш став піснею (муз. А. Кос-Анатольського). Інтимна лірика І.Франка збагатить душі ніжністю та нелегким вмінням щиро кохати, благородством і шляхетністю !
 
       Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади". "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", — згодом розчаровано писатиме поет. Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко).
      Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування. До божевілля дружини було зовсім недалеко.
      Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою.
 
Валерій Шевчук «Із вершин та низин»
       Заголовок книги, яка лежить перед тобою, дорогий читальнику, знайомий тобі: звісно, так затитулував одну зі своїх поетичних збірок Іван Франко: «З вершин і низин». Наша трансформація — «Із вершин та низин» — зроблена зумисне, щоб, з одного боку, залишити назву, яка твердо вписана в історію української літератури, а з другого — нагадати, що йдеться тут не про знамениту збірку І. Франка, а про цілий комплекс української літератури — від найдавніших часів до революції, а Іван Франко, як ніхто, спричинився до його якнаймасштабнішого вивчення та й становлення. Отже, заголовок «Із вершин та низин» я використовую, позичаючи його у свого великого попередника, аби віддати йому честь як найбільшому історику нашої літератури, вважаю-бо Івана Франка одним зі своїх учителів — саме на його творах я формував своє естетичне й наукове мислення.
      Мені хотілося по-справжньому поблукати по вершинах та низинах рідної літератури й наділяти увагою не лише великих синів та дочок нашої культури, але й менших за своїм значенням і внеском, забутих чи призабутих; не зайвим, уважав я, згадати й таких, хто в літературу тільки стукався, а не достукався, в кого доля склалася й не склалася, щоб читач міг, хай і в найзагальніших рисах, побачити й відчути літературний процес в Україні — оте широке й не завжди добре вивчене річище, що в ньому багато пливучого й потонулого, відомого й невідомого, багато загадок, драм, дивовижних випадків, особливих ситуацій та явищ.      
      Отже, ця книжка документальна: кожна найменша фабула з неї супроводжується посиланням на наукову роботу, звідки взято ті чи інші факти; інколи ці факти беруться не з одної, а з кількох праць, інколи вони коригуються новішою літературою, словесно формуються в ту чи іншу історійку, бо я дбав, щоб книга добре читалася, адже її призначення популяризаційне — мені хочеться зацікавити українського читача якнайширшого, тому й розмова моя з ним відбувається найщиріша й найприступніша. Ще одну маю турботу: оскільки в середній школі та й у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, знову-таки через оте знеславлене звуження нашої культури, предмет української літератури засхоластизувався і спримітивів, учителеві, який підходить до своєї роботи творчо, з цієї книги буде змога добути чимало фактів та історій, які допоможуть оживити виклад предмета, а відтак не тільки дати учневі знання, але й зацікавити його самою літературою. І про таке я дбав, складаючи видання.
      Перечитуючи давню періодику та рідкісні книги, немало дивувався: скільки цікавого там лежить без ужитку,— а таки добре було б те цікаве повернути в живе культурне буття. Ми якось розучилися дивитися на літературний процес минулого як на частину життя, для нас це по-схоластичному ілюстрація того чи іншого (визнаного за єдино правдиве) уявлення про минуле життя, тому й факти під те уявлення підганяємо. А життя було багатше й цікавіше, котилося й текло, нерегламентовано дихало, не вкладалося у відведені йому прокрустові ложа, адже все то були живі люди зі своєю величчю й малістю, своїми радощами, смутками й горем. Отож я й вирішив поглянути на колишніх діячів нашої літератури не як на іконні чи агіографічні образи, а таки як на живих і сущих.
      Звісно, ця книжка не універсальна, вона могла б захопити в коло свого огляду десятки інших імен, адже ми мали продовж тисячолітнього свого літературного існування таки багату традицію, і не одному уму її освітлювати, й не одним рукам її опрацьовувати. Іван Франко, починаючи свій «Нарис історії українсько-руської літератури» (Львів, 1910 р.), так написав: «Лежить щось у історії і в природі українського (південно-руського або малоруського) народу, що вказує на тисячолітній зв’язок його людності із заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій ріжнородності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні».
     І це справді так: культура наша протягається у глибину глибинну. Через це думається мені й про таке призначення книги: може, захопить вона когось із молоді, хтось захоче піти на ті ж стежки, котрими блукав я, чи пошукати стежок неходжених і стати, відтак, літературним слідопитом,— тоді й розказати новому поколінню читачів те, чого не розповів я чи мої сучасники-літературознавці. Адже дивовижна річ — історія української літератури! Ціле Життя її вивчаю і ціле життя дивуюся з її безбережності, з її глибин, з її, я б сказав, непізнаності. Постійно щось у ній відкриваю, щось у ній розшукую, з чогось завжди вражаюся — немає тому кінця-краю. Мандрую захоплено по її тисячолітніх дорогах і стежках: виїжджених, і утоптаних, і порослих травою забуття. І никне та трава од жалощів, од туги, як сказав автор «Слова о полку Ігоревім», бо ми часом буваємо ліниві до пізнання власного минулого, бо ми на тих стежках та дорогах так багато власного добра розгубили! І справді, тільки в наші часи починає проступати з туману незнання велична будова українського літературного ренесансу та бароко, і XIX століття ще далеко нами не пізнане, а жили ми завжди важко, складно, бо постійно стояло перед нами оте шекспірівське «бути чи не бути».
      Нас відучували від самосвідомості, переконували, що мова наша — не мова, що народ наш — не народ, а культура — не культура. І це в той час, коли ми стільки мали цікавого й гарного, цільного й прекрасного, дорогого і золотого, як писав Тарас Шевченко. Отож і думається мені: щоб пізнати культурний комплекс свого народу, не досить знати кількох найвидатніших своїх діячів та їхню творчість — потрібно пізнати її у всій складності і багатоманітній сув’язі, у всій сукупності її явищ та імен, справді, її вершини й низини, величні й малозначні її явища.
      Тому героями моєї книжки виступають не тільки визначні, але й другорядні письменники,— всі вони трудилися на одній ниві і всі клали (один більше, інший менше) свою частку в будівлю нашого духу. Всі вони посилали своїм сучасникам і наступникам, сущим і ненародженим, енергію свого «я», і наша повинність — ані їх самих, ані добра й праці їхніх не занедбувати й не забувати: хай вони йдуть до нас, а ми йтимемо до них, бо лише за умови такої злуки можемо називатись у цьому світі культурними людьми. Знову звернуся до Івана Франка, до його праці «Теорія і розвій історії літератури», яка цитуватиметься в цьому виданні: «Аж там, де в цивілізаційному поході являється письмо, до нас починає промовляти душа чoловіка безпосередньо, устами до уст, і ми відразу здобуваємо можність заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смутки прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь». Більше того, вони, оті «давно загиблі й забуті покоління», через літературу дають змогу нам пізнати й себе, світ навколо себе і закони рідної землі, адже сказав Григорій Сковорода: «Наступний весело освітлений день — плід учорашнього».
       Перший розділ має назву „Автологічне слово у різностиллі збірки „З вершин і низин”. Кожна збірка поезій І.Франка має, образно кажучи, свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній "строкатості” чи – радше – багатогранності монументальної за своїм характером збірки "З вершин і низин”. Уже сама її назва свідчить про опозиційність, контрастність у тематиці і в настроях. Громадянські верховинні пориви з їх оптимізмом та мажором і – меланхолія „низин”. Та ще й кусющі "оси” сатири. Така широка амплітуда вимагала специфічних форм поетикальності, циклічної композиції і нюансування стильових струменів, співдії „верхнього” і „нижнього” реґістрів поетичного вислову. Ударний образ чи вражаюча деталь увиразнювались на тлі автологічного слова і фрази.
      Образ автора збірки "З вершин і низин” – це образ „диригента”, який згармонізовує тони „високого” стилю (металогізму) з „низьким” (автологізмом). Поетичність слова у віршах з першої частини досягається злютованістю багатьох засобів, підпорядкованих образності вищого порядку – алегорії й символу. Цьому „надзавданню” підпорядковане й автологічне слово, за яким стоять асоціації „низинні”, конкретизовані, опредметнені реалії („по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”).
       У жанровому синкретизмі „Веснянок” своє структурне місце посідає „образковість” – обмежений фрагмент, сцена, візуально-предметне зображення. Акцентується простір, своєрідно„заземлюються” деталі. Для прикладу, веснянка „Вже сонечко знов по лугах...” позначена автологізмами, що витворюють особливий симбіоз „веснянки” і „образка” (повторюваність місцевого відмінка з прийменником „по” – „по луках”, „по... широких полях”, „по...ріці”, „по голій, тісній толоці”); виразними автологізмами є образи: худа худоба „шкандибає”, віз „тягнеться”, "секвестратор”.
        На межі метафоричності, але з виразною автологічністю, структурована веснянка-романс "Не забудь, не забудь”. Змальовуючи вечір на селі, зображуючи „лихо сьогочасне” (дев’ята веснянка), поет вдається до виразних прозаїзмів: „дівчатонька” не йдуть „ходірком”, не співають соловейкові „всупір”, а „з роботи перемучені спішать”.
       Автологічне слово в одному з найориґінальніших циклів у збірці „Осінні думи” пройняте особливою настроєвою тональністю. На тлі сумовитого, а то й похмурого пейзажу „бідні сунуть, терплять, ридають”, „мати, що на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”. Дуже часто І.Франко будує свої поезії за принципом психологічного паралелізму. Поезія „Журавлі”, в якій перша частина є „реалістичною”, а друга „символічною” (формула Р + С), теж „наполовину” автологічна: А + М, де А – автологія, а М – метафорика. За цими умовними формулами побудовано весь цикл.
      Смутком пройняті, як свідчить заголовок, "Скорбні пісні” поета. Образ ліричного героя зливається з образом автора, який звертається до своїх читачів, до громади. Автологія стає також „будівельним матеріалом” для афоризмів, сентенцій: "Тяжко-важко цілий вік боліти, А не знати навіть, де болить”. "Нічні думи” переважно позначені образами "на межі” автології і метафорики (А + М): "Без мислей деревію я”, "Лиш в серці тиск важкого болю”.
       Майже суцільною автологічністю відзначається цикл "Думи пролетарія”. Перший вірш циклу "На суді” – це риторична фігура, що деякою мірою переростає в поетично-публіцистичний трактат з відповідними автологізмами: "Звалити наш суспільний лад”; "Паном в нім багач”; "...Тут з катедр, амвон ллєсь темнота”; "...Прямо, чесно ми йдемо за правдою...”. Автологічно побудовані афоризми (домінантна прикмета циклу): "Semper idem” (лат. "Завжди те саме”), "Правда против сили!”, "Боєм проти зла”, "З світочем науки Против брехні й тьми!”. У цих риторичних медитаціях поетична думка набирає виразного сентенційного характеру („Не люди наші вороги”, „Не довго жив я в світі ще” та ін.). У циклі „Думи пролетарія” маємо особливу лексику, суцільний риторичний стиль, апелятиви, медитації, сентенції – і все це з використанням автологічного слова.     
       У циклі "Ехсеlsior” ("До вершин, вище”) своєрідно поєднано риторичність і наративність. Поема "Наймит”, у якій виразно проступає національна ідея, містить багато автологізмів для характеристики образу наймита: „Той наймит – наш народ!”; "Нестаток, і тяжка робота, І натуга Зорали зморшками чоло”. На наймиті "зрібна сорочка”, "сіряк”. Такими автологічно-метонімічними деталями зображено людину із соціальних "низин” у колоніальних умовинах. Проникливий ліризм і поетичність досягається образами, які не є виразними тропами: „Сумує німо він...”, „А спів той наче брат...”, „І земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини”.     
       Мало тропів містить нараційний плин у поезії "Христос і хрест” також містить мало тропів. Загальну ж тональність оповіді визначає вже перша строфа:"Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’яти Висів тож від давніх літ”.
       Оповідність і негуста метафорична наповненість властива "Ідилії”. Натрапляємо тут на „не поетикальні” прозаїзми. Ось портрет дівчинки: "мов мишачий хвіст, косичка”, „в маленькій запасчині підіп’ятій”, „стручки Зеленого гороху визирали З-за пазухи”. На сторінках збірки багато рядків, висловлених автологічно: "Пісні і праця – великі дві сили”. Ця синтетична формула виражає саму суть національно-історичного буття нашого народу. Адресуючи свої слова „Співакові”, поет пише: "Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,Будь її колос, лушпина й стебельце!” Чи можна собі уявити автологізм-прозаїзм „лушпина” в координатах іншої, окрім Франкової, поетичної системи, до того ж прозаїзм тут набирає ознак фігуральності?
      Виразною автологією позначений і сонетарій І.Франка – його "Вольні сонети” і "Тюремні сонети”.
      У циклі „Вольні сонети” І.Франко чи не першим у світовій поезії у жанрі сонета вдається до прозаїзмів. Для прикладу п’ятий вірш циклу містить своєрідні художньо-публіцистичні твердження: "Незрячі голови” (поєднання нелогічного й автологічного з виразним відтінком метонімічності мислення) – "наш вік кленуть”. Другий катрен сонета – суцільна автологія, майстерно стилізована під хіазм: "Та що ж то – право? Право – се лиш сила, А сила — право
Категория: Разное | Добавил: 4ist-ucoz15 (15.09.2015)
Просмотров: 1606 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar
Вход на сайт

Поиск

Copyright MyCorp © 2018