. Т.Шевченко - Тексти творів з української літератури. (У т.ч. й для ЗНО)
Shostak.ucoz.ua
Воскресенье, 25.02.2018, 14:45
ГлавнаяРегистрацияВход Приветствую Вас Гость | RSS

Меню сайта

Категории раздела
Тести з української літератури та літ.диктанти [1]
Разное [54]

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » Разное

Т.Шевченко - Тексти творів з української літератури. (У т.ч. й для ЗНО)
Т.Шевченко КАТЕРИНА (Поема)
І
Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.
    Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину.
     Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити «московкою». Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани. Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.
     Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків. Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:
     Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!
      Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю. Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.
Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.
II
   Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:
Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками. Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати.
         Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.
      Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати. Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.
     Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду. У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:
     Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!
     Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.
III
              Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?
     А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись. За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу.
       Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином. Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:
       Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.
       Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її. Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти. Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг.
     Ідучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.
IV
     Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату.
   Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!»
       Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко.
    У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку. Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі. Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.
V
   Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я: Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі! Їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина... Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.
 
Т.Шевченко Гайдамаки (Поема)
    Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою. Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки.
    Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають: «Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!» У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії.
     Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).
Інтродукція
Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили». Галайда Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.
Конфедерати
Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.
Титар
У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна .лібарилася, бо в неї занедужав батько. Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани: «Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...» Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися. Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав. «Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.
Свято в Чигирині
      Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині». Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів: За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду: «Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори». Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив: «Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!» І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».
Треті півні
      Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання. Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють». Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні). Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов «блисне булава».
     Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє: «Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину».
Червоний бенкет
   «Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною. Гупалівщина Повстання охопило всю Україну: ...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами. Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку. Бенкет у Лисянці
      Гонта і Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.
                                                           Лебедин
       У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього. Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.
Гонта в Умані
      Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни: Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде. Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака: Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує. Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж: «Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга».
     Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків.
     Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці. Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів. Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати: Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився... Тяжко—важко плаче:
«Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину».
     Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.
Епілог
     Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину. Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть. Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.
 
Т.Шевченко Сон (У всякого своя доля…)
(Поема (комедія))
Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя доля і свій «шлях широкий»: хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки «гострить ніж на брата». Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь «запустити пазурі в печінки». Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до «отечества», з якого між тим «кров, як воду, точить». Але всі мовчать, «як ягнята», наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, «Адамові діти». Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого. Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову: Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть. Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина «повитої красою» країни, яка Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає! Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою. Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям. У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість. Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом «бори та болота», а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя). Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, «цар волі», що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей: А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати—москалі. Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь «церкви, та палати, та пани пузаті». На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати. Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею: ...аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою. Оповідач дивується, що поети —«віршомази» порівнювали це жалюгідне створіння з богинею. За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб: ...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці. Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян: «Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!» Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною: Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської — І без ножа... На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що «розпинав нашу Україну») від Катерини II (яка «доконала вдову сиротину»). Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій «новій рясі» багаті церкви та палати. Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну. Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів. А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся. Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся. Так закінчився цей надзвичайний «сон» — диво, що сниться тільки «юродивим та п'яницям». Т.Шевченко Кавказ (Поема) Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей: Ми віруєм твоій силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки. Кровавії ріки! Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками». Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами: Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн. Ліричний герой гірко докоряє панству: Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом Неутомленниє поклони За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!! Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України. Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам: Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.
 Т.Шевченко До Основ᾽яненка А до того - Московщина,
Кругом чужі люде.
"Не потурай", - може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, - був голосок,
Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
"Ой не шуми, луже!"
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло -
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

Б'ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
"Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся -
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла.
Вернітеся!" - "Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море. - Не вернуться,
Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, щ.о сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю. Т.Шевченко І мертвим, і живим, і ненародженим… (Поема) Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма... Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, «полюбити щирим серцем» рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, «деруть шкуру» з «братів незрящих, гречкосіїв». Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому: Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... Гіркою іронією пройняті рядки твору, де йдеться про властиве українському панству плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється, зокрема, і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних концепцій історичного розвитку країни: Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки: Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну: Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров'ю, німці—колоністи садять картоплю. Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь. На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни: І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Т.Шевченко Заповіт Я не знаю бога. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. 25 грудня 1845 в Переяславі

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого бога Молитися... А до того — Т.Шевченко Мені однаково… Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу -
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій - не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: - Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. -
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

[В казематі 1847] Т.Шевченко Ісаія.Глава 35 Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться: і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту і крику,
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.

25 березня 1859 [С.-Петербург]

(ПОДРАЖАНІЄ)
Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!
І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святії
Луги зелені, береги!
І честь Кармілова і слава
Ліванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею підбитим,
Святим омофором своїм.
І люди темнії, незрячі,
Дива господнії побачать.
І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива, -
Се бог судить, визволяє
Довготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!
Тоді, як, господи, святай
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить...
Незрячі прбзрять, а кривії,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Категория: Разное | Добавил: 4ist-ucoz15 (15.09.2015)
Просмотров: 307 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar
Вход на сайт

Поиск

Copyright MyCorp © 2018