| Найбільшої слави Франко зажив як
поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні
зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос,
сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних
форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим
поетичним досвідом.
На час виходу першої збірки "З
вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем,
знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві,
Петербурзі, Варшаві, Відні.
І. Франко був відданим
патріотом своєї землі, інтереси народу для нього були понад усе. Бачачи,
що «кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить» (поема Т.
Шевченка «Єретрик»), Каменяр створює чудові зразки політичної лірики. Із
таких поезій складається збірка «З вершин і низин». Вона вийшла у світ у
1887 році, коли І. Франко був уже відомим прозаїком, а перші поезії
збірки були написані ще в 1878 році, тобто у цій збірці вміщено значну
кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності
письменника, що свідчить про високу вимогливість автора до свого
поетичного слова.
Збірка складається з шести розділів («De profundis», «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки» і т. д.). Перші чотири розділи поділяються на цикли. Назва першого розділу збірки — «De profundis» («З глибини»), а останнього циклу цього розділу — «Ехсеlsіоr!» («Вище!»). За
назвами першого розділу збірки і його останнього циклу і названа ціла
збірка — «З вершин і низин». Перлинами політичної лірики
І. Франка є вірші «На суді»,
«Беркут», «Semper tiro», «Багно гнилеє між країв Європи...» та інші.
Після шевченківських закликів до боротьби не чути було такого прямого і
нещадного засудження тогочасного суспільного ладу:
... дармоїдство тут
З робучих рук ссе кров і піт;
За те, що тут з катедр, амвон
Ллєсь темнота, не ясний світ;
За те, що ллєсь мільйонів кров
По прихоті панів, царів;
За те, що люди людям тут
Кати, боги, раби гірш псів. («На суді»).
В образі хижого птаха беркута,
який п'є кров із слабших від себе, змальовано збірний образ всієї
тогочасної зверхжорстокої системи гноблення. Але не довго вже
царювати! Народна розплата наближається:
І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє,—
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
(«Беркут»)
Розділ «Галицькі образки» (вірші
«В шинку», «Максим Цюник», «Галаган») — які страшні художні документи!
Змалювання народного животіння під панським чоботом у поезії «Гадки на
межі» нагадує картини «Сну» («У всякого своя доля...») Т. Г. Шевченка:
... Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;
Там дід оре поле, старенький, як гриб,
I плаче за сином, що в Боснії згиб;
Там батько за сином з дрюком уганяєсь;
Там мачухи лютий проклін розлягаєсь...
У Франковій збірці «З вершин і
низин» чується болючий стогін від соціальної неправди. Але і для
подвижників на вівтар народного щастя, і для надломлених та зневірених
вона однаково є священним бальзамом віри в перемогу світла над
темрявою.
Поезія «Гімн» — програмний твір не тільки збірки «З вершин і низин», а й усієї творчості І. Франка. У
великих поетів серед безлічі геніальних творів є такі, де сказано
найсокровенніше, де втілено погляди на життя і суспільний прогрес (для
прикладу візьмемо «Заповіт» Т. Шевченка). До таких творів належить і
поезія «Гімн» — могутній вибух революційної думки і почуттів Каменяра.
«Гімн» має спільні мотиви із такими творами як «Кавказ» та псалми Т.
Шевченка, з вільнолюбним твором молодого О. Пушкіна «К Чаадаеву», з
поемою М. Лєрмонтова «Демон», з творами М. Некрасова «Железная дорога»,
«Размышление у парадного подъезда», кінцівкою поеми «Кому на Руси жить
хорошо».
Поезія вперше була надрукована в польському журналі «Ргаса» в 1882 році.
Слово «гімн» походить
з латинської мови, означає хвалебну пісню. Але не оди бундючним «добрим
білим» царям, роям військових баталій співає Каменяр. Це пісня
революційному духу, вічному прагненню народних мас до волі й
незалежності.
До речі, слово «революціонер» в дожовтневій класичній поезiї Франком уживається вперше.
ГІМН
Замість пролога
Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськiї тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою, —
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день? [1880]
На зорі суспільного розвитку
людина, виділившись з космічних апокаліпсисів та хаосу, почала
прагнути справедливості — ще від зародків формування її розуму. У
суспільстві гнобителів і гноблених пригнічені люди, тисячі людей,
поневолені народи виробили в собі дух правдоборства. Лилася безвинна
кров, падали в Тартар часу деспотичні імперії, на зміну їм приходили
інші, а «дух, що тіло рве до бою» жив у вічній боротьбі з багатоликим
злом. Ця незламність духу перемін знайшла поетичне утвердження у вірші «Гімн».
Ні
мури царських тюрем, ні бліді обличчя ведених на ешафот, ні надривне
«Плі!» у людей не збороли того воістину революційного перетворювального
духу, що з кожною грядущою хвилею «і протстується, й міцніє».
Множиться рать борців, бо і як «голос сильний» з «Каменярів», так і
втілення людської справедливості, рівності і братерства «словом
сильним, мов трубою, міліони зве з собою». Звичайно, не в королівських
палацах і золотоверхих замках та церквах витають революційні думки, а
«по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й
сліз». Далі рядки поезії виражають кредо революціонера: «Не ридать, а
добувати».
Хто ж такий цей «вічний революціонер»? У чому його сила? Сила його як
вічного Добра в тому, що його підтримує як виразника своїх сподівань
народ, котрий вистраждав і виробив у собі цей дух у довговіковій
боротьбі з насильством і тиранією. Нехай тремтять кати! Як нестримний
вулкан, як кара за знущання над народом та вчинені святотатства гряде
грім революційного оновлення, провіщаючи тиранам невідворотну загибель:
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Письменник шукає свій суспільний ідеал не тільки в поезії. У кінці
повісті І.Франка «Захар Беркут», як і в «Гімні», звучить свята віра в
перемогу соціальної справедливості, без якої не може жити людина: «Давнє
громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим
дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі
відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої
щасливої доби?»
(Слово поступ - розвиток, просування вперед; огень - діал., вогонь).
У поезії вдало підкреслюють ставлення поета до сил реакції
слова-образи: тортури, мури, війська муштровані, гармати лаштовані,
шпіонське ремесло, пітьма поля, зла руїна . Дух правди показаний у
постійному русі і всеоновленні (родився, розповився, йде, простується,
міцніє, спішить, зве, не уступить, не дасть). Анафора «ні» у першій
строфі ще більше підкреслює силу й міць бойового духу.
Поезія написана чотиристопним хореєм,
що надає маршового характеру творові, немовби посилює устремління
«вічного революціонера» вперед, до світлої зорі прийдешнього.
Франко наче передчуває майбутні переміни, що потрясуть світ.
«І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила...» — ставить риторичне
запитання поет. Винесене в кінець вірша, воно звучить як нещадний вирок
панівним класам тогочасного суспільства. Вселюдський образ
титана-революціонера справив величезне враження і на сучасників, і на
наступні покоління поетів (досить згадати знамените тичининське: «Вдарив
революціонер — захитався світ...»).
Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім
гімном українського національного відродження. Дві нерозлучні музи —
поезія і музика — переплелись у ньому, щоб хвилювати серця наступних
поколінь.
Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки",
в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі
сподіваннями на пробудження й визволення людського духу.
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить — Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари — плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить… Гримить! 1880
Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого океану…
Встань, Встань, орачу! Вже прогули вітри,
Проскрипів мороз, вже пройшла зима!
Любо дихає воздух леготом;
Мов у дівчини, що з сну будиться,
В груді радісно б'єсь здоровая
Молодая кров,
Так і грудь землі диха-двигаєсь
Силов дивною, оживущою.
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час золоте зерно!
З трепетом любві мати щирая
Обійме його,
Кров'ю теплою накормить його,
Обережливо виростить його.
Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная, —
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
Сійте в головах думи вольнії,
В серцях жадобу братолюбія,
В грудях сміливість до великого
Бою за добро, щастя й волю всіх!
Сійте! На пухку, на живу ріллю
Впадуть сімена думки вашої!
28 марта 1880
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати.
В праці сконать!
1880
Поезія "Каменярі", вміщена у
збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей,
які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом
прагнень самого Франка і його однодумців.
КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]
Цикли "Осінні думи", "Скорбні
пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них
відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини.
У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано
сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських
зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се
раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої
одної мети".
Сонети — се раби. У форми пута
Свобідна думка в них тремтить закута,
Примірена, як міряють рекрута,
І в уніформ так, як рекрут, упхнута.
Сонети — се пани. В них мисль від роду
Приглушено для форм; вони вигоду,
Пожиток кинуть, щоб ловити моду:
Се гарний цвіт, що не приносить плоду.
Раби й пани! Екстреми ся стрічають.
Несмілі ще їх погляди, їх речі,
Бо свої сили ще раби не знають.
"Простуйся! В ряд". Хлоп в хлопа, плечі в плечі
Гнеть стануть, свідомі одної мети,
Живі, грізні, огромнії сонети… 1880
У "Тюремних сонетах"
перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя
за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас.
|
