"Слово о полку Ігоревім" » Тексти творів з української літератури. (У т.ч. й для ЗНО)

Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей [мову] про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці - тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котру [з лебедиць] сокіл доганяє, та перша пісні співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками косозькцми, красному Роману Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти на живії струни накладає, вони же самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую.

О Бояне, соловію часу давнього! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжучи тропою Трояна через поля і гори! Співати було б пісню Ігореві, того [Олега] внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії - галки стадами біжать до Дону великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою - дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді - стоять стяги в Путивлі».

Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат [у мене], один світ світлий - ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни - воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сагайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави ».

Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив від нього тьмою всі свої вої покриті. І сказав Ігор до дружини: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим буга Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем ». Спала князю на ум охота - і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила: «Хочу-бо, сказав [він], - списа переломити кінець поля половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»

З зарання у п'ятницю потоптали [вони] погані полки половецькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, - і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, срібне ратище - хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід [коня] править до Дону великого.

Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочйв, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї!

Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. А той Олег мечем крамолу кував і стріли по землі [Руській] сіяв. Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, - той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на [смертний] суд привела і на зелений покров Каяли-ріки поклала за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого [і привезти] поміж угорськими іноходцями до святої Софії, до Києва, тоді, за Олега Гориславича, сіялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили, на поживу летіти збираючись. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви - нечувано! .. .

З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить вдалині рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий: третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягай за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу [руську] прикрила. Встала Обида в силах Даждьбожого внука, ступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону; плетучи, прогнала багаті часи. Припинились походи князів на поганих, сказав бо брат брату: «Се моє, і те - теж моє». І почали князі про малеє - «се великеє» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, - к морю! А Ігоря хороброго полку - не воскресити!

За ним [морем] кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи в полум'янім розі. Жони руські заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислію помислити, ні думаю здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Горе розлилося по Руській землі, печаль буйна пішла серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руську землю, брали данину по білці з [кожного] двора.

Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду [половців] розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський. Грозою [для половців] був він: розгромив своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із Лукомор'я од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут [в цей час] німці і венеційці, тут греки і морава [чехи] співають славу Святославу, корять князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, - руського злота насипали. Тут [в цей час] Ігор князь пересів із сідла золотого у сідло невольниче. Засмутились в містах стіни, а веселість поникла.

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягай мене,-рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря ».

І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились І з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на березі синього моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана. А нам уже, дружині, жодних веселощів! »

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з ельозами змішане, і прорік:« О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами [лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому! »

Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них [молодців] загула [Руська] земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві [теж був] порубаний литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки ВсеславовІ! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі половецької!

На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-торокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні смілому, ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк було прикувати до гір київських; ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії-Давидові (князь смоленський), та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу. Позгасли вечірні зорі. Ігор мислію поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком, І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові прикрості, а Руській землі веселості! »Ігор рече:« О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах ». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши [під час паводі] чужі ручаї і струмки, розширена в усті, вона юнака князя Ростислава скрила [у своїх водах] на дні при темнім березі; Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з тугою к землі приклонилось.

Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього, - Ярослава, Олега княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей - зле й тілу без голови», - [так і] Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах - Ігор князь в руській землі», - дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси [їх] через море до Києва. Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, го-роди веселі. Заспівавши пісню старим князям, потім і молодим [треба] співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров'я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків! Князям слава і дружиш! Амінь.